Loading...
Почалось все тоді, коли мені було 15 років і мені довелось зробити операцію на нирки, яка тривала набагато довше по часу, ніж очікувалось.
Я була страшним іпохондриком і перед операцією перечитала весь інтернет у пошуку «страшних історій» повʼязаних з наркозом.
Я дуже боялась, але коли мені ввели наркоз – я просто заснула і все.
Якою я була щасливою, що мої страхи не підтвердились.
Під час цієї операції мені поставили катетор, який потім потрібно було зняти через 2 тижні.
Післяопераційний період був дуже важким фізично, тіло пронизувала гостра біль..але тоді,я думала ,що найгірше вже позаду і навіть не здогадувалась ,що ментальна біль буде ще важчою.
Все наче йшло добре,я відновилась фізично і настав час виймати катетор.
Для цього потрібно було ще раз ввести мене в слабенький наркоз, я вже не так боялась, адже мала позитивний досвід.
Але цього разу все відчувалось по іншому, я не просто заснула.
Коли мені ввели наркоз, реальність почала спотворюватись, світло від операційної лампи наче вʼїдалось у очі ,було враження що я вилітаю з тіла,а голоса хірургів важким ехо давили на голову.
В той момент у моєму тривожному мозку одночасно випливли усі жахи прочитані мною в гуглі і в момент я відчула дикий страх та втрату контролю, я намагалась боротись з собою, але наркоз вже було введено.
Я чітко памʼятаю останню думку перед тим ,як я відключилась : «щось пішло не так, я помираю».
Чи була ця думка логічною та обґрунтованою ? Звісно ні. Але тривога та страх часто спрацьовують саме так.
Особливо якщо їх харчувати фантазіями та статтями з гуглу.
На моє щастя, операція пройшла успішно… я була дуже щасливою ,коли прокинулась від легеньких ляпасів медсестри, яка намагалась мене розбудити та радісно повідомити, що все закінчилось!
В той момент ,я наче забула за той страх який пережила, адже все було позаду. Але моє тіло та мозок ,нажаль не забули.
За кілька днів мене нарешті виписали. Тоді до мене якраз приїхав друг з іншого міста, щоб мене провідати і покликав в кінотеатр.
Радісний момент, свобода після стількох тижнів проведених у лікарняному ліжку, друг, торговий центр.. що б могло піти не так?
Але ,в цей день мені вперше стало погано. Це був вихідний день , торговий центр був сповнений натовпом людей і у якусь секунду мої ноги стали наче ватними, я втратила орієнтацію в просторі і здавалося ,що я втрачаю свідомість.
В середині я вперше відчула страх смерті . Це був не просто переляк, а дикий тваринний жах, що бився в мені , мов загнаний звір у клітці.
Мені хотілось бігти кудись з усіх сил, я вхопила друга за руку , сіла на підлогу і не могла пояснити , що зі мною.
Ми тоді дуже налякались, але списали це на те , що мене тільки недавно виписали і мабуть я ще не зовсім набралась сил після лікарняних «пригод» .
Як потім вже виявиться-це була моя перша панічна атака.
Далі прийшов час повертатись до школи, і там такі приступи були все частіше і частіше.
Памятаю як йшла по коридору, діти бігають і тут різко вони заповільнюються, ніби дивишся момент у фільмі де зйомка в повільному режимі, ноги ватні, ехо в голові лякаюче тисне і тисне.. враження ніби ти або помреш, або зійдеш з розуму.
Через те, що такі епізоди були надто частими, я перестала ходити у школу.
Далі перестала гуляти, а згодом взагалі боялась вийти з кімнати.
Як тільки но я пробувала встати з ліжка, ноги підкошувались, здавалось , що я знепритомнію і помру.
Це було дуже страшно. А ще дуже страшним було те, що мої друзі з якими я цим ділилась, абсолютно мене не розуміли.
Насправді, людина ,яка сама цього не прожила -ніколи не зрозуміє як це.
І вот я сиджу в кімнаті, відчуваю себе покинутою , білою вороною яку ніхто не розуміє .
Коли хотілось до туалету я повзла, в прямому сенсі повзла по підлозі, бо встати ,здавалось ,я більше не здатна.
В той момент я ніби була в пеклі, я порівнювала фізичний біль після операції, і моральний після того як вийняли катетор.
Якщо чесно, я була б готова краще ще раз потерпіти фізичний.
Я не розуміла що зі мною, моє життя обмежилось ліжком та чотирма стінами.
Я плакала кожного дня, здавалось виходу немає і в голову вже лізло всяке..
З родини мене теж ніхто не розумів, крім мого батька, який сам колись пережив довгий період такого ж пекла.
Він єдиний міг відчути, як мені зараз, адже сам пройшов це все. Він став моєю підтримкою та опорою, чесно незнаю , що я б робила і як би склалась моя доля, якби не він.
Тато тоді вже навчався в Професора Нардоне у напрямі короткострокової стратегічної терапії і активно допомогав людям боротись з панічними атаками та іншими ментальними проблемами.
Він дуже хотів мені допомогти, але сам він не міг проводити мені терапію , адже психологи не можуть проводити терапію рідним через емоційну залученість, що заважає об’єктивності та порушує професійні етичні норми.
Він попросив попрацювати зі мною іншу психологиню, яка працювала у цьому напрямі і викладала на курсі професора Нардоне.
В мене майже не було віри в те, що щось зміниться. Але приклад батька мене дуже мотивував.
Терапевт дала мені багато технік, завдань. І з цього моменту почалась моя боротьба з своїми страхами, з цією напастю.
Я почала розуміти, що таке панічні атаки, чому так відбувається і що мені з цим робити.
Я зрозуміла: або зараз переможу я, або цей чорний монстр на імʼя «страх» зіжре мене , мою любов до життя, мої хоббі, мою особистіть з потрохами.
Тоді, я прийняла стійке рішення ,що я цього не допущу!
Цей досвід дуже закалив мене ,як особистість, прокачав мою силу волі. Адже, поглянути в лице страху, може лише сміливець.
І я точно знаю; всі люди які страждають від цього самі справжні сміливці.
Вони можуть і мають в собі сили перейти через ці круги пекла, щоб потім стати на пʼєдестал і бути ще сильнішими ніж були до!
Я почала виконувати всі завдання, почала ходити, падати, але не зважаючи на це вставати і далі йти!
Я пішла в лікарню до невропатолога; мені було дуже страшно бо лікарні мені тепер асоціювались з цим наркозом , стражданнями і диким страхом, але я тримаючи батька за руку йшла!
Невропатолог підтвердив, що фізично я здорова. А отже, все що відбувається це справді підступні та жорстокі ігри мого власного мозку.
І лише я , можу себе перебороти. Тому всі методики це лише інструмент, це як меч… ,який ви повинні взяти до рук і порубати монстра.
А психолог, це як ваш янгол у цьому процесі який наглядає за вами з боку, надає вам сил та шепоче на вухо :« Я в тебе вірю, ти все зможеш».
В цей період я слухала багато мотиваційних відео, пісень про переборення страху. Це також мені дуже допомагало, доречі я обов’язково запишу таку підбірку аффірмацій для людей які страждають від ПА.
Памʼятаю також яскравий момент, коли я наважилась у вихідний день на 14 лютого піти до великого торгового центру. Море людей, щасливі закохані парочки, багато дітей… і я, яка веде боротьбу з собою і ніхто про це не здогадується.
Кожен крок був для мене переможним, я йшла.. коли відчувала що зараз знепритомнію присідала на підлогу, збиралась з силами і знову йшла.
Люди мабуть думали що я якась дивна, або що в мене дивний вид спорту … йти, присідати а потім далі йти і так раз 200, але люди це те що найменше мене хвилювало в цей момент.
Я тільки думала про те, як цей гидкий монстр ,який зламав моє життя, з кожним моїм кроком стає все слабшим і слабшим.
Вийшовши з торгового центру я відчувала себе так, наче я виграла олімпійські ігри. Це був перший мій смак перемоги, який дуже мені сподобався .. тому я прагнула ще і не збиралась здаватись!
Я бачила різницю між заляканою дівчинкою ,яка сидить вдома і повзе до туалету, і собою зараз: яка взяла себе в руки, вивчила багато матеріалу, озброїлась техніками , пішла в бій і вже майже виграла!!!!
Паралельно мої заняття з психотерапевтом продовжувались, я ділилась своїми перемогами і з кожним разом посмішка на моєму обличчі ставала яскравішою.
27 лютого, мій день народження. Я вагалась чи вартує святкувати , кудись кликати друзів , адже боялась що вони мене не зрозуміють, не приймуть мій страх. Але я знову вирішила, що не дозволю цьому страхітливому демону зіпсувати мій особливий день.
Цей день і правду став новим народженням для мене, я вперше взяла з собою вахтовий журнал, маленький блокнотик розписаний певним чином, який я носила всюди з собою.
Ми з друзями прийшли до розважального центру з різними ігровими автоматами, батутами, тарзанками і т.д.
Народу було повно, але я сміливо зайшла в середину. Коли стався вже звичний для мене приступ( хоча по факту звикнути до цього неможливо і кожного разу страшно так ,як вперше ) я одразу витягнула свій чарівний блокнотик і почала записувати.
Який був мій подив, коли моя панічна атака завершилась на третій секунді мого записування… це якась магія, подумала тоді я . Це справжня зброя проти цього монстра, яка бʼє його прямісенько в серце.
І я дуже хочу допомогти вам, якщо ви проживаєте зараз такий важкий період!
Я знаю, які ви сильні, особливо , якщо ви вже натрапили на цю статтю та знайшли у собі сили знайти допомогу та відповіді.
Я хочу стати для вас тією людиною, яка вас зрозуміє, підставить своє плече і пройде з вами цей бій! Наш виграшний бій, проти страху, проти панічних атак!
Я надам вам усю необхідну «зброю» – техніки , антидот від цього звіра під назвою «ПА» .
Зараз мені вже 24 роки, з того часу пройшло багато років як я не відчувала таких приступів.
Я живу повноцінним життям, і не хочу , щоб це чудовисько забирало жагу до життя в інших людей!
Ви заслуговуєте бути щасливими, я у вас вірю, вперед до зцілення